Віта Олексюк: «Я не маю права зійти, хоча б пішки, але повинна дістатися фінішу»

Майстер спорту міжнародного класу, багаторазова призерка міжнародних кубків з тріатлону Віта Олексюк вже звикла до випробувань. Як спортивних, так і життєвих. Дівчина майже нічого не бачить, але це не заважає їй на шляху до медалей. Тернистому і з перешкодами, але такому бажаному. Та Віта зізнається: «пряник» не для неї, вона не з таких.

Ми поспілкувалися з паратріатлеткою та її гайдом Олександрою Грішиною, чемпіонкою України з тріатлону на довгій дистанції, бронзовою призеркою Isramen 2019.

Про паратріатлон і його роль у житті спортсменки, про складності і те, що не дає опустити руки, про справжні емоціі.

Віта Олексюк.

• Чому саме тріатлон? Як Ви прийшли у цей вид спорту?

Я сама інколи не розумію, чому саме тріатлон. Якщо починати cпочатку, в школі я була звільнена від уроків фізкультури через проблеми з зором. Лікарі завжди говорили, що мені не можна фізичних навантажень. А потім, коли вже переїхала до Києва навчатися, то випадково потрапила до бігового клубу Guide Runner, де тренуються люди з вадами зору. Я спробувала бігати. І вже через деякий час мій теперішній тренер і головний тренер збірної України з паратріатлону Роман Король, котрий був там волонтером, запропонував мені спробувати себе у тріатлоні. Я тоді тільки дізналася взагалі, що це таке, адже до цього не бачила жодного старту навіть по телевізору.

• Що було найважчим на початку вашого професійного спортивного життя?

Плавання. Я починала з нуля, тож було важко втягнутися порівняно з іншими спортсменами, які плавали по 10 років, а потім перейшли до тріатлону. Я ж поняття не мала, що це таке.

• Замислювалися над тим, щоб обрати якийсь інший вид спорту, менш виснажливий?

Ні. Тріатлон для мене найцікавіший вид спорту. Ти бігаєш вулицями міста (не обов’язково займатися тільки на стадіоні), плаваєш, катаєшся на велосипеді. Це довгі дистанції, і ти можеш відчувати, бачити, що навколо відбувається. Це набагато цікавіше, ніж тренуватися у спортзалі або плавати виключно в басейні.

• Яка дисципліна у тріатлоні Вам подобається найбільше?

На тренуваннях я дуже люблю бігати, особливо коли це середній темп і якась довга дистанція. А на старті, зрозуміло, що біг є найважчим, тому що він у кінці, і ти повинен викласти все, що в тебе залишилось і чого вже немає.

• Були моменти, коли хотілося сказати «досить» і припинити займатися тріатлоном? Адже це спорт, можна сказати, на межі людських здібностей.

Такі моменти бувають приблизно раз на рік. Нема такого категоричного «не буду», але на стартах, коли ти показуєш або гірший результат, або такий самий, відвідують такі думки. Тоді здається, може, то не твоє і варто зупинитися. Але проходить час, і ти знову у строю.

• Що або хто у такі часи допомагає не опустити руки?

Є один нюанс: коли ти перетинаєш фінішну лінію, буквально за 5 хвилин ти забуваєш усю біль, яка була на дистанції. Тріатлон, взагалі спорт, – це залежність. Тобі постійно хочеться ще, здається, що наступного разу буде легше і краще.

А також підтримка людей: сім’ї, гайда, тренера, спортсменів. Під час змагань дуже багато вболівальників переймаються за тебе. І ти розумієш, що все-таки ти не повний нуль. І в роботі, і в житті у кожного є такі моменти, коли треба перезавантажитись і працювати далі.

• Який старт був для Вас найемоційнішим і чому?

Емоційним був мій перший Чемпіонат Європи в Австрії. Було дуже важко. Пам’ятаю, що я бігла і думала, що зараз зійду з дистанції. Але слова тренера, що я не маю права зійти: хоча б пішки, але повинна дістатися фінішу, не дозволили мені це зробити. Тож я добігла і впала за фінішною аркою. А ще, коли бачиш, як стартують люди на інвалідних візках, як вони біжать на протезах, все змінюється у голові. Це надихає.

• Участь на Кубку Європи у Дніпрі – Ваш другий виступ у парі з Сашею. Що є найскладнішим у роботі з гайдом на початковому етапі?

Саша – мій другий гайд. Тож вже набагато простіше, адже я розумію, що і як треба робити. Коли я тільки починала виступати, я не знала, як навіть велосипедні туфлі заклацнути. Тоді було у сто разів важче. Багато значать і тренування. Якщо ти займаєшся поза стартом, тоді й на змаганнях проблем немає.

Я давно хотіла спробувати себе у якості гайда. Напочатку було дуже страшно, особливо знайомство з Вітою. Ми тоді летіли на збори до Туреччини і домовилися зустрітися, щоб разом поїхати до аеропорту. Пам’ятаю, я виходжу з метро, ​​і в мене у думках – розвернутися і поїхати додому, настільки це було хвилююче. Але потім я побачила Віту, і все стало на свої місця. Я дуже рада тому, що зараз відбувається. З Вітою я по-справжньому дізналася, що таке емпатія, – розповідає Олександра Гришина, гайд Віти Олексюк.

Головне – розуміти один одного. Простіше, коли є дружба між спортсменом і гайдом, а не тільки виступи на змаганнях.

Найскладнішим було зрозуміти, як ми будемо взаємодіяти на тренуваннях. Я звикла виступати сама у тріатлоні, а Віта – з іншим гайдом. Але у нас усе достатньо швидко виходило завдяки гарній підтримці. На зборах був момент, коли ми стартували на тандемі з місця. А я так трясла кермо тоді: начебто велосипед, 2 колеса, але на ньому вже 2 людини. Це дуже відповідально. І тоді вся група кричала нам: крути, крути, крути. І так, власне, у кожному виді було. Це набагато полегшувало створення нашого спортивного союзу, – додає Олександра.

• Є якийсь обряд перед стартом, який заспокоює Вас і приносить удачу?

Для мене головне, щоб мене гайд обійняв. І тренер щоб подивився на мене. Неважливо, що він скаже, головне, щоб подивився.

Найголовніше повчання перед стартом – «розслабся, все буде добре». Віта– професіонал, атлет з досвідом, і говорити їй, що і як робити, не потрібно. Тренувальний процес позаду, ми знаємо схему проходження і свої можливості.

Коли ми виходимо на старт, ми прекрасно усвідомлюємо, для чого це робимо. Я відчуваю відповідальність. Якщо, наприклад, раніше, коли я виступала одна, я багато на що не звертала уваги: ​​круті підйоми, повороти. А тут я розумію, що поруч є ще людина. Тому має бути постійна взаємодія. Так, у нас були пригоди: впасти на старті, надавати по голові один одному на плаванні. Але це було, коли ми притиралися один до одного, – говорить Олександра.

• Якщо говорити відверто, наша країна не може цілком забезпечити людей з обмеженими фізичними здібностями необхідними умовами життя. Чи відображається це на спорті?

Звичайно, є проблеми. Але ми намагаємось менше звертати на них увагу. Викручуємося як можемо. Наприклад, плавання. Я ще трохи бачу, а є спортсмени зовсім незрячі. Бортик у басейні твердий, тож коли вони пливуть, можуть вдаритися чи взагалі зуби вибити. І таких нюансів дуже багато. Але тренер та гайд завжди допомагають.

• Що тріатлон привніс у Ваше життя?

Він повністю все перевернув. Режим, харчування, пріоритети. Ти вже не можеш робити у будь-який час все, що тобі заманеться. По-перше, ти прив’язаний до інших: у тебе є тренер, команда, гайд. По-друге, ти розумієш, що тобі, наприклад, не можна їсти те, чим харчувався раніше, адже це позначиться на твоїй формі. Тож багато від чого доводиться відмовлятися.

• Є якась спортивна мрія? Можете нею поділитися?

Звичайно, хочеться потрапити на Паралімпійські ігри-2020. Зараз я на 10-му місці у світовому рейтингу. Шанси є, але конкуренція сильно зростає, і навіть, якщо мій результат покращиться, у всіх світових спортсменів він підвищиться також. Зараз вже починається відбір на Олімпіаду, тож побачимо, що буде далі.

Автор: Катерина Кондаурова.
Фото: Дмитро Логвиненко.